Цього тижня я готова всім віддавати борги по каві, влаштовувати допівнічні посиденьки в Ірпіні (і не на своїй території також), ходити на вечори-концерти-в кіно і т.д. Я майже "вільна птиця", особливо наприкінці тижня. Тому - свистіть, кого забуду витягти сама. :)))))

ВІН

вони свої ночі зігрівали гасом газом

вугіллям дровами

вони до нього у двері стукали й радили

заспокоїтись

і крижаними словами пропонували свої

дрова і газ і гас

а потім ще довго стояли в коридорі і

нашорошивши вуха здивовано слухали як

він ходить босоніж по своїй неймовірно

холодній ночі черевики байдужості

викинувши геть

а клявся ж собі увечері що обов'язково

їх взує на ніч

Неймовірно люблю ту пору дня, коли втомлене за день сонце починає давати м’які-м’які тіні,
щоб за дві-три години тріумфально зайти — до наступного світанку.
У цю пору, в таке собі переднадвечір’я, також найприємніше фотографувати. Наприклад, павучка, який
прийшов до мене в гості і заплів дві вишневі гілочки. 

Я пам’ятаю Віктора Морозова ще зі свого віку "під стіл пішки", коли на його концерти (точніше, концерти гурту "Не журись") мене водив тато. Відтоді минуло трохи років. У мене вдома досі є затерта касета (яку вже й ні на чому слухати) цього гурту. Маю два останні альбоми Морозова з піснями за текстами Костянтина Москальця. Вони також заслухані й майже завчені напам’ять. Гарно, що добрий шмат літ людина творить якісно рівноцінні речі.
Наприкінці липня, шукаючи записи сестрички Віки, одночасно натрапила й на інший альбом "Не журись" - це був подарунок до літа (ще раз дякую wheeller). Багато мандруючи, ми слухали його в дорозі.
А вчора побувала на концерті Віктора Морозова у "Золотих Воротах". Гарно і дуже ностальгійно.
Під катом - кілька любительських фото з концерту.
( Read more... )

Гори - моя найбільша любов і найбільша загадка. Вони сильні, красиві і надзвичайно справедливі.
Моя перша вершина - гора Маковиця, що біля Яремче й Микуличина. Я піднімалася на неї з татом у три роки.
Звичайно, я того походу не пам’ятаю, він із домашніх оповідей. 
Щоліта відпочиваю в Микуличині, де від бабусі залишилася хата, - це вже традиція. Без гір літа для мене бути не може.
Але особливе задоволення - мандрівки з рюкзаком і наметом. На кілька днів, далеко від цивілізації і її спокус.
Кілька останніх років (точніше - 5) обмежувалася лише Микуличином, тобто пасивним відпочинком.
Причина - маленький син, якого не ризикувала брати у серйозні мандри. Ходили з чоловіком навколишніми лісами, носячи малого в "кенгурятнику".
Цього року вже вибралися з малим далі. Вперше. 
У планах був Піп-Іван. Початок підйому - село Дземброня. 


 
( Read more... )

Із початком осені, друзі.

«Ті, хто стали жертвами, зовсім не кращі за тих, хто приніс їх у жертву. Їх ролі здаються мені взаємозамінними.» (Мілан Кундера «Вальс на прощання»)

Пригадую один випадок, коли для видання, у якому працюю, журналістка робила репортаж із відкриття виставки, пов’язаної з рухом шістдесятників. Я про майже неанонсовану подію дізналася від одного поважного пана, організатора виставки, власне, шістдесятника, який давно і доволі близько контактує з моєю родиною. Імені, звісно, не називатиму. Думалося зробити добре діло: і про подію, відому лише вузькому колу, розповісти, і хорошій людині посприяти, і небанальний матеріал отримати. Головний редактор мене підтримав абсолютно.

Репортаж вийшов цікавий, жвавий, теплий і людяний. І дуже лояльний. Ми радісно його подали, оформивши чималою кількістю фото і все здавалося чудовим.

Проте поважний пан зателефонував мені ввечері і висловив своє неймовірне обурення.  Я вислухала сотню прискіпувань до окремих слів і висловів (насправді - цілком адекватних, шанобливих і доречних). Ну... можливо... кілька думок і висновків у авторки й було сміливих, але про них найменше йшлося, вони, власне, пройшли повз увагу організатора-критика.

Завершальною була фраза, яка, принаймні для мене, розставила все на свої полички. Із гіркотою мені було сказано: «Чому ж Ваша журналіска не підійшла до мене, я б їй пояснив, як правильно писати, як і що треба було подати...» Я відповіла, що підхід, який він пропонує, називається цензурою. По суті, на тому розмова завершилася. Ми з поважним паном досі не перетиналися, але боюся, що я потрапила в ряди «не-з-того-боку-неугодних» лише за те, що маю власну думку.

Наступного дня, зателефонувавши авторці матеріалу й переказавши їй учорашню розмову (щоб людина про всяк випадок була готова), ми дійшли до висновку про абсолютно радянський світогляд у людей, які з радянським усе життя боролися.

Завершення історії таке: окрім іншого, поважний пан дуже хвилювався, що матеріал потрапить на очі ще поважнішому панові, який також брав участь у заході. Але виявилося, що авторка матеріалу - тісно працює з цим, ще поважнішим. Я так і не знаю, чи він читав той матеріал, але рукопис, який було обіграно на виставці і у її сюжеті - подарував їй на згадку. 

Чому ж так виходить - за що бородися, на те й ... 

Мабуть, тому, що будь-яка крайність - це зло, незалежно від того, яку саме ідеологію ця крайність несе. Сама по собі вона є руйнівною. І за жодних обставин не готова до переосмислення, до обмірковування, до аналізу, до висновків, до діалогу. До програшу, врешті. І до виграшу також. Вона егоцентрична і змітає все на своєму шляху, лише б досягти своєї ефемерної мети. Проте мета ця не має завершення, і через якийсь проміжок часу перевертається, як пісочний годинник, і рухається у зворотньому напрямку.

Тобто поняття жертва-кат не є антиподами, вони, насправді, єдине ціле. Якщо жертві вдасться стати катом, вона таким шансом скористається. І навпаки. (Це, повертаючись до Кундери.)

Мене лякають люди, одержимі ідеєю: вони кричать про свободу, натомість є найбільшими невільниками. Вони не знають життя, лише його ілюзію, вміло їм нав’язану. Найприклад, комуністи 1920-х рр. ХХ ст., чи сучасні ревні віряни Московського патріархату. І багато інших. Від спілкування з ними охоплює туга й безнадія.