Ось так для мене сходить сонце на Житомирській трасі...

На Великодні свята нарешті вдалося вирушити в першу авто-мандрівку. Рухаючись з Франківська, обрали напрямок на Закарпаття, щоб хоч трохи оглянути й пофотати бойківські дерев’яні храми. Це - Миколаївська дерев’яна церква 1797 року в селі Присліп (Міжгірський р-н).

Так страшно, коли кажеш: я тебе люблю,
а на тому кінці телефонного дроту
 хтось  у відповідь тобі  кричить: «Що?»
                                                    Дж. Селінджер

Чому я нині почуваюся, ніби сиджу по цей бік телефонного дроту?

От цікаво: люд у віртулі такий мило-хороше-рожево-пунастий. Або зверхньо-іронічно-скептичний. Або  вмираючо-стражденний. Або ще якийсь там. Але головне - виключно такий, яким ХОЧЕ ЗДАВАТИСЯ. Не є, не хоче бути, а власне хоче здаватися. Тобто жж - це допомога в подоланні власних комплексів?
   
Але якщо припустити, що все геть не так, що я гірко помиляюся, що всі стражденні записи - це насправді «крик душі», це  пошук підтримки і розуміння, ля-ля-ля...  То тоді жж - це ілюзія втечі від самотності? 
 
Чи, може, це просто ще однин зі способів поширення  потрібної (корисної, цікавої тощо) інформації? То тоді жж - це почті газєта...?
 
Ні, я нікого не хочу образити (і себе, канєшно, тоже), але мені цікаво - для чого така форма спілкування? І наскільки вона повноцінна?

А на моїй вистражданій грядочці розміром метр на пів
уже  так гарнюче цвіли крокуси й підсніжники.

Столиця дуріє від «передпразнєчної» істерії. Дідько з ним, коли перед Новим Роком, «Валєнтіном» чи іншими «празніками» всі магазини і прилавки окуповує безмежна кількість жіноцтва - купують «подарки любібим». Жінкам якось природніше бігати по магазинах, чи що... Але коли істеричним шопінгом починаються займатися чоловіки - ну, чесне слово, смішно.

Я нині вистояла в черзі, щоб забрати фотографії у кіоску в переході метро. Ніколи не думала, що там можуть бути черги. Але ж ні! Чоловіцтво скуповувало рамочки до фотографій - всіх розмірів, за будь-які ціни, по шість, десять, п’ятнадцять і навіть тридцять штук. Вони метушилися, сперечалися, просили запакувати то все в «красіві пакєти» і щасливі відбігали, перечіпаючись через мене в кінці тієї черги,  до наступного кіоска - за тюльпанами....

Слово честі, якщо хтось наважиться колись мені подарувати «на восьме марта» рамочку до фотографій - буду дуже голосно реготати, а потім ображуся.

Капець! Якась ранньовесняна апатія і переддепреснячок. Ніц не хочеться. Аж самій нецікаво...

Нині зранечку, їдучи в метро, пригадала собі старий хороший анекдот, коли
з вагона на якійсь станції виходив, усіх розштовхуючи, якийсь нахабний китаєць.
Анекдотом поділюся.

У Туреччині - грандіозна катастрофа, загинуло 10 тис. турків.
Американці надали 1 млн доларів допомоги. Французи надіслали
тонну гуманітарної допомоги. Німці  надали  100 тис. кг гуманітарної допомоги
і 10 тис. турків.

В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок - поцілував.
За першим разом - образилась.
За другим - мовчала.

В середу освідчувався в коханні.
       Доводив довго-предовго,
       коли четвер пропливав,
як козацький байрак - порогами.
В п’ятницю не прийшов на побачення.
       У суботу згадав,
             але,
не прийшов і в неділю.

Це - ранній Стус, у свій найрадісніший період життя, коли після
інституту вчителював на Кіровоградщині. Як на мене - просто супер!

Люди завжди відходять несподівано. Ніхто не знає, коли, за яких обставин і, найголовніше, чому... А ті, хто залишаються, щосили намагаються  пригадати  останню зустріч, останнє прощання, останні жести і слова. І, врешті, залишаються або "задоволені собою", або прикро розгублені. Проте рідко хто робить найважливіший висновок: це - ще й нагадування про те, що  близьких варто цінувати, поки вони є. 

Мені (!) нині (!) в метро (!) звільнив місце (!) якийсь юний джентльмен....
Ось і мучся після такого: чи то я така красіва, чи то схожа на доходягу... 

Учора я отримала подарунок - перегляд фільму (за романом Мак’юена) «Спокута» і...  додала його до списку улюблених.
Супер! Романтично-реалістичний і надзвичайно глибокий.  А до того  -  красиві зйомки  і продумане музичне оформлення.  Дуже гармонійна річ. Досі під враженням.

  

Прямісінько перед моїм вікном на роботі - в’їзд у дворик,
у якому мені видно два будинки: зліва - лікарня, справа - морг.

День у день по кілька разів туди заїжджають і виїжджають авто
«швидкої допомоги».  Деколи розриваючи рівномірний міський
гул мигалками.

І ось недавно зловила себе на тому, що стала залежною від цих машин -
намагаюся жодну не пропустити і, головне, прослідкувати,
куди вона повертатиме: вліво? чи вправо?

  

Вітаю! Всіх, а найбільше себе, вітаю з тим, шо вже минула половина зими.

<img src="http://pics.livejournal.com/sophigrazh/pic/000qkx1g">

Когось ці мишки мені нагадують....

А то правда, шо зими не буде?

саме так виглядає щастя

1. Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я з тобою.
2. Жодна людина не варта твоїх сліз, а ті, хто варті, не примушують тебе плакати.
3. Якщо хтось не любить тебе так, як тобі того хочеться, це ще не означає, що він не любить тебе всією душею.
4. Справжній друг - це той, хто тримає тебе за руку й відчуває твоє серце.
5. Найгірший спосіб сумувати за людиною - це бути з нею і розуміти, що вона ніколи не буде твоєю.
6. Ніколи не припиняй усміхатися, навіть якщо тобі сумно, - хтось може закохатися в твою усмішку.
7. Можливо, в цьому світі ти лише людина, але для когось ти - увесь світ.
8. Не витрачай часу на людину, яка не прагне провести його з тобою.
9. Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрічали не тих людей, до того, як зустрінемо нарешті ту людину. Щоб якщо це трапиться, ми були вдячними.
10. Не плач через те, що це закінчилося. Усміхнися, бо це було.
11. Завжди знайдуться люди, які заподіють тобі біль. Потрібно продовжувати вірити людям, просто бути трошки обережнішим.
12. Стань кращим і зрозумій, хто ти, перш ніж зустрінеш нову людину й будеш сподіватися, що вона тебе зрозуміє.
13. Не докладай аж стільки зусиль - усе найкраще стається несподівано.